Так починалася наша Iсторiя. Потiм це повторювалося тисячi разiв. Рiзними були зрадники, та одинаковими причини. Отi тридцять срiбнякiв. Один хотiв багатства, iнший -- влади. Одного спонукала заздрiсть, другого -- амбiцiї, iншого -- образа. Один зраджував побратима, iнший -- свiй рiд i нарiд, як Юда зрадив Бога.
Може як нi для якого iншого народу, нацiональна зрада стала одним iз найжахливiших чинникiв, що визначали долю народу України--Руси у минулому. Судилося так, що вiхи мiж головними етапами шляху України--Руси по Землi були позначенi каїновими печатками зради.
Коли 31 травня 1223 року тiла руських витязiв розчавлювалися пiд помостом на Калцi, на якому святкували перемогу монголи, разом з наїзниками на тому помостi сидiв i воєвода бортникiв Плоскиня. Жир монголських баранiв стiкав з його пальцiв на голови колишнiх побратимiв. Зрада воєводи символiзувала загальний стан Руїни в Княжiй Русi. 1069 року Iзяслав, син Ярослава Мудрого, привiв на Русь полякiв, щоб вони допомогли йому у боротьбi з братами. З тих пiр за допомогою чужинцiв не припинялася вiйна мiж князями та княжатами до того часу, поки у 1169 роцi суздальський князь Андрiй Боголюбський спалив i дощенту винищив Київ. Це вiн, а не монголи 70 рокiв по тому зруйнували Київ -- матiр городiв руських. Вiдсутнiсть єдностi руських князiв i турбота кожного лише про свої дрiб'язковi iнтереси та гординя привели до того, що степовi дикуни знищили велику європейську державу -- нашу правiтчизну Київську Русь. Не допомогли князям нi лизання монголських чобiт, нi любощi з монгольськими принцесами.
Коли великий московський князь Iван III наповнював брагою золоту чашу iз Святої Софiї, яку разом з потиром прислав йому у 1484 роцi татарський хан Менглi--Гiрей, що за намовою того московського князя спалив Київ i Святу Софiю, то разом з ним святкували цю подiю i князi Бєльськi, Воротинськi, Можайськi з Чернiгiвської землi, якi покинули Україну--Русь у той тяжкий час i перейшли до намовника та передали йому свої мiста. Великий гетьман Михайло Глiнський, колись надiя України--Руси, перекинувся до Московщини кiлькома роками пiзнiше i добув для неї Смоленськ -- ще одну частку рiдної землi. Вiн добре знав, до кого перекинувся, бо до того захищав Русь i вiд татар, i вiд московитiв. По тому 150 рокiв татарськi орди спустошували нашу землю. У той час на невiльницьких ринках не було дешевшого товару, нiж раб, дiвчина чи дитина з України. Раби гинули у неволi, дiвчата родили турченят, а з дiтей робили яничарiв на горе землi, яка їх народила. З "легкої руки" московського князя та його новоспечених московитiв квiтучi землi України--Руси були перетворенi на дике поле.
Та не вмерла Україна--Русь. За часiв Богдана знову була створена українська держава, яка дивувала свiт. "Всi вони, за малими винятками, навiть здебiльшого їх жiнки та дочки, вмiють читати та знають порядок богослужби i церковний спiв. Крiм того, священики вчать сирiт та не дозволяють, щоб вони тинялись по вулицях"-- писав про Україну--Русь часiв Богдана у 1654 роцi Павло Алепський, сiрiєць, секретар антiохiйського патрiарха. Проте недовго так було. Помер Богдан. I захотiлося булави полтавському полковнику Мартиновi Пушкарю та запорiзькому кошовому Якову Барабашу, i пiшли вони iз зброєю в руках та з московськими срiбняками на свою державу. Так почаналася нова Руїна. Далi гетьман Iван Брюховецький, щоб догодити москалям, вiддав їм без всякого примусу залишки прав України, передбачених Переяславською угодою, а гетьман Iван Сагайдачний зробив усе, щоб пiдпорядкувати Українську Церкву московськiй. Потiм лiтописець Самiйло Величко напише: "Пройшов я Волинь та князiвство Руське до Львова, Замостя, Бродiв i далi, i перед моїми очима постали численнi безлюднi мiста й замки, порожнi вали, колись висипанi працею людською, як гори й горби. Всi вони правили тодi за пристановище i поселення диких звiрiв... Бачив я, окрiм того, в рiзних мiсцях багато людських кiсток сухих i голих -- їх покривало саме тiльки небо." Такою була цiна срiбнякiв, якими без лiку осипало Московське царство пушкарiв, брюховецьких, многогрiшних, самойловичiв та iнших зрадникiв свого народу.
На початку 18--го столiття здалося, що Україна виборола нарештi свою незалежнiсть. Мудрий i освiчений гетьман Iван Мазепа, якого знала вся Європа, могутнiй i надiйний спiльник -- Швецiя, сильна армiя. Гетьман добре все розрахув. Вiн довго готував свою столицю до вiйни. Там було досить зброї, пороху та харчiв. Була надiйна 23--тисячна залога, якою керували досвiдченi старшини, 40 гармат -- бiльше, нiж всього гармат у московитiв. Коли Меншиков пiдвiв московське вiйсько до столицi, стан пiд Батурiним нагадував стан пiд Конотопом у 1659 роцi. Тодi полковник Iван Гуляницький витримав 70 дiб облоги, дав час гетьману Iвану Виговському зiбрати вiйська, привести їх пiд Конотоп i розгромити 100--тисячне московське вiйсько. Та долю України змiнила зрада. Полковник Iван Нiс виказав москалям таємний хiд до фортецi i 2 листопада 1708 року москалi захопили Бутурин. Усе населення, до немовлят, було по--звiрячому катоване i вигублене. Зброя, харчi, гармати були забранi i використанi у Полтавськiй битвi, де Карл XI мав лише 30 гармат, а москалi -- 72 (включаючи 40 iз--пiд Батурина). Такий нiс був не один. У той же час полковник Гнат Галаган показав москалям дорогу до Сiчi, а полковник Бурляй здав їм за хабаря Бiлу Церкву.
Далi була агонiя української державностi, яка закiнчилася зруйнуванням Запорожської Сiчi у 1784 роцi i закрiпаченням козакiв. Це були 200 рокiв шаленної русифiкацiї. Заборонами читати, писати i навiть думати українською мовою намагалися знищити саму думку про волю царi та царенята, та їх посiпаки--малороси, якi вiдробляли отриманi срiбняки.
Та не вмерла України i слава, i воля. У 1917 роцi Четвертим Унiверсалом Центральна Рада проголосила створення незалежної Української народної республiки. I знову не було числа юдам, якi кинулися продавати матiр -- Україну. "Iдуть дощi. Холоднi осiннi тумани клубочать угорi i спускають на землю мокрi коси. Пливе у сiрiй безвiстi нудьга, пливе безнадiя, i стиха хлипає сум. Плачуть голi дерева, плачуть солом'янi стрiхи, вмивається сльозами убога земля i не знає, коли осмiхнеться..." -- цi рядки iз творiв Михайла Коцюбинського знала вся Україна. I ось для того, щоб прикрити перед українцями вiдверту окупацiю України московськими вiйськами, у обозi окупантiв з усякого наброду створюється полк Червоного козацтва, на чолi якого ставлять Володимира Примакова -- вихованця та зятя видатного українського письменника. А коли Муравйов розстрiляв i згвалтував Україну iз--за недалекобачностi її провiдникiв, на його мiсце головнокомандуючого совєтськими вiйськами ставлять сина письменника -- Юрiя Коцюбинського. У 1937 роцi цi юди отримають повний розрахунок вiд московської влади, а тодi, у вiсiмнадцятому, Україна була залита ними кров'ю. Не спокутували перед Всевишнiм тої зради нi герої Крут, нi герої Базару.
I ось знову Україна встала. I знову за срiбняками потягнулися рiзнi моiсєєнки з алексєєвими, вiтренки з "партньорами", цiлими оберемками симоненки рiзних гатункiв. I в голову приходить невтiшний висновок -- Україна--Русь потерпала не так вiд наїзникiв, як вiд своїх доморощених юд.
Ще в козацькi часи Україна--Русь зазнала багато лиха вiд яничар -- своїх синiв, у яких вороги вiдiбрали не тiльки рiдну мову, а й пам'ять про рiдну матiр. Та то була не вина, а бiда цих нещасних створiнь -- вони не знали, хто вони i що творять. Теперiшнi ж плоскинi не хочуть знати свого роду, проте добре розумiють, що вони роблять. Але ж срiбняки, цiлих тридцять!
Добре попрацювала Московщина у своєму вiварiї. У совiтськi часи творення юд стало державною полiтикою. Бо ж скiльки треба було мати виродкiв, щоб вирвати картоплину чи квасолину з рук кожної української дитини в трагiчному Тридцять третьому. А пiсля цього влаштувати змагання на кшалт: хто може за один раз з'їсти ягня, нашпиговене перепiлками. Про те, що це була полiтика держави, свiдчить ось ця витримка з таємної настанови ЦК тих часiв: "Самое страшное, если вы, вдруг, почувствуете жалость и потеряете твердость. Вы должны научиться есть, даже когда кругом все будут умирать от голода". Це не перекладається з мови оригiналу -- єдиної мови на Землi, якою таке могло бути написане.
Так виховувалося поколiння юд. То ж, коли Ви чуєте: "Я украiнец, но мнє мама сказала, что украiнскiй язик нє нужєн", то знайте хто перед Вами.
У Верховнiй Радi таких багато. Україна знає їх поiменно. Це тi, хто вiдмовився присягнути на вiрнiсть Українi, тi, хто знову тягне Україну--Русь у московське ярмо. Державна мова, Конституцiя, сувереннiсть держави -- розумiння таких понять для цих створiнь, як i завжди це було, визначається срiбняками. Цi срiбняки знову без числа йдуть з Москви в Україну, шукаючи нових i нових пушкарiв, носiв, коцюбинських. Вони носять тепер iншi iмена, та душу мають ту ж, юдину.
Та чи дадуть тi срiбняки радiсть юдам? Iсторiя добре знає вiдповiдь на це питання. "Що було -- воно й буде, i що робилося, буде робитися воно, -- i немає нiчого нового пiд сонцем!..." (Еклiзiаст, 1.9).
Хто чув що--небудь про Плоскиню крiм того, що вiн зрадив свiй народ. Чи вмер вiн вiд переїдання баранини на монгольському пиру, чи через п'ятнадцять рокiв привiв татар на Русь i покiрно пiдставляв спину, щоб допомогти татарському мурзi злiзти з коня? А може вiн вислужив право одружитися з монгольською ханшею i сам став маломонголом. Цього нiхто не знає, бо iсторiя зневажає зрадникiв. Князь Михайло Глiнський помер ослiпленим у московськiй в'язницi. А князi Бєльськi, Воротинськi, Можайськi та їх нащадки отримали сповна за свою зраду вiд опричникiв Iвана IV Лютого-- онука царя--намовника. Страшна була брага у золотiй чашi iз Св'ятої Софiї. Не менш жахлива доля i у iнших зрадникiв. Полковник Пушкар був зарубаний козаками пiд Полтавою, кошового Барабаша козаки спiймали та повiсили. Не допомогали московськi срiбняки, хоча їх давали без лiку. Про долю Iвана Носа, руки якого до смертi пекла кров немовлят iз Батурина, мало вiдомо. Чи знайшлася чиясь рука, яка закрила його очi пiсля смерти? Чи сплатив сам вiн той страшний борг, чи залишив його у спадок нащадкам? Чи носили його нащадки разом iз прiзвищем каїнову печать зради свого предка, чи спробували позбавитися вiд неї разом iз найганебнiшим в Українi прiзвищем? То велика милiсть Господня, коли вiн дозволить зрадниковi сплатити свої борги самому, а не залишити їх у спадок своїм дiтям i дiтям своїх дiтей. Чи дяковали Йому слiпий Михайло Глинський, коли помирав у московськiй темницi, чи кошовий Якiв Барабаш, коли козаки вели його до осики, чи Коцюбинський та П'ятаков, коли їм у потилицю заганяли з револьверiв недоплаченi срiбняки? Вони мали б це робити, адже Господь не залишає боргiв несплаченими.
К НАЦИИ
