суббота, 21 декабря 2013 г.

Класика 
Шандор Петефі, 1848 рік
К НАЦИИ
Бей в набат! Я сам схвачу веревку,
Чтобы все колокола звучали!
Я дрожу — от гнева, не от страха,
В сердце буря гнева и печали.
Я печален оттого, что тучи
Гибелью грозят моей отчизне.
Я разгневан тем, что мы заснули
И не слышим, и не видим жизни.
Нация проснулась, посмотрела,
Отчего кругом шумят народы,
Повернулась набок и заснула,
И забыла, что уходят годы.
Родина, наказанная богом,
Пробудись для доблести и чести!
Создана ты славной и великой,
А плетешься на последнем месте.
Так проснись! Ведь если ты проснешься
Не сейчас, то сроку будет мало:
Ровно столько, чтоб свое ты имя
На надгробном камне начертала.
Встань, отчизна! Все вернуть ты можешь,
Только не робей в бою неравном!
«Победить иль умереть сражаясь!» —
Начерти на нашем стяге славном.
Долго прозябали мы и были
У себя в дому, как на чужбине.
Так очнемся и собою править
Не позволим никому отныне!
Иль не лучше пасть от вражьей пули,
Чем влачить бесцельно жизнь такую!
Отвергаю только смерть в позоре,
Но с восторгом встречу я другую.
              , , , , , ,         
О, тогда, тогда мы не погибнем,
Будем жить и славиться веками,
Воплотим заветные мечтанья
И владеть отчизной будем сами!
Нация, отечество, народ мой!
Дружно, быстро — приготовься к бою!
На врага как молния низринься, —
И падет он мертвый пред тобою.
Где наш враг? — ты спросишь. Между нами:
Справа, слева, — он повсюду, братья!
Самый беспощадный и опасный
Тот, что заключает нас в объятья,
Брат, спокойно предающий брата, -
Вот она, гнуснейшая порода
Сто других один такой испортит,
Словно капля дегтя — бочку меда.
            , , , , , ,         
Внешний враг не так уж нам опасен,
Коль внутри покончим с подлой тварью.
Лира, прочь! Бегу на колокольню —
И в набатный колокол ударю!

четверг, 11 октября 2012 г.

Націоналізм чи патріотизм




 Націоналіст. Чи розуміють мої земляки значення цього слова? Націоналізм - то не ненависть, націоналізм - це Любов. Любов до себе, до свого роду, до свого народу. І якщо на Землі всі будуть жити в Любові, то настане Царство Боже. Так вчив нас Син Божий.

Ця стаття була написана понад 15 років тому, і була надрукована  у всеукраїнському тижневику "Освіта" (№ 72-73 від 22 жовтня 1997 р.). Її читали багато вчителів, і вони мали б донести прочитане своїм учням, а ті - своїм дітям. Проте я думаю, що для багатьох ця стаття буде корисною і сьогодні.


НАЦІОНАЛІЗМ ЧИ ПАТРІОТИЗМ

Nationalism -- 1 patriotic feeling, efforts, principles 
2
 movement for political (economical, etc)
independence (in a country controlled by another)

Oxford Student's Dictionary of Current English
by A.S.Hornby, Oxford University Press, 1978

Всі ми народилися і прожили життя у якомусь перевернутому світі, де добро було злом, а зло -- добром, де безбожник був праведником, а праведник -- злодієм, де зрада вважалася найбільш достойним вчинком, а служіння своєму народові -- кримінальним злочином. Ідеологічна служба КПСС ні на хвилину не відпускала з свого поля зору кожного з нас від самого народження. Штатні фарисеї -- совітські історики, філософи та політологи, уважно слідкували за думками кожного з нас на одній шостій частині планети. Тому для багатьох слів ми знали не їхні справжні значення, а ті, які нав'язували нам комуністичні ідеологи.

Змінилися часи. Розвалилась імперія, але імперська ідеологія продовжує жити і нівечити народ, нав'язуючи нам все ті ж заяложені штампи.

Націоналізм і патріотизм. Століттями нам вбивали в голови, що перше -- це темне і злочинне, а друге -- світле і прекрасне, найвища мета життя. Ці штампи живуть і сьогодні, часто впливаючи на долю як людини, так і нації в цілому.

Хто ми є? Чиї ми діти? Які ми є? Куди ми йдемо? Зовсім недавно ці та інші запитання можна було почути з вуст перших достойників в Україні, хоча відповіді не них знали ще наші предки. Проте ті відповіді були надійно заховані по спецхранах та гулагах. І сьогодні, коли вони так необхідні нашому народові, достойні науковці не поспішають донести їх до кожного, а, як і раніше, годують нашу свідомість большевицькими сурогатами.

Нація, національна ідея, націоналізм -- що це таке? Не шукайте відповідей у совітських енциклопедіях, совітських філософських словниках. Бійтесь того, що говорять Вам про це бувші доценти та професори "історії" чи "наукового комунізму", підфарбовані та прилаштовані відповідно до часу. Не вірте, коли Вам говорять, що цього ніхто не знає, що це ще треба вивчати та вивчати. Те що для нас terra incognita, для всього людства -- відкрита книга.

Російський філософ Н.Бердяєв говорив, що людство структуроване за схемою ОСОБИСТІСТЬ -- НАЦІЯ -- ЛЮДСТВО -- КОСМОС, і вважав націю найважливішою ланкою входження кожного у людську спільноту:

 "Человек входит в человечество через национальную индивидуальность, как национальный человек, а не отвлеченный человек, как русский, француз, немец или англичанин. Человек не может перескочить через целую ступень бытия, от этого он обеднел бы и опустел бы. Национальный человек -- больше, а не меньше, чем просто человек, в нем есть родовые черты человека вообще и еще есть черты индивидуально - национальные."

У наші голови щоденно вбивали міф: історія людства -- то історія боротьби класів, а нації -- явище тимчасове. За ці казочки давали звання професорів і академіків. Хто не хотів їм вірити -- їхали до Сибіру рубати ліс. Людство знає інше:
"Объединение человечества, его развитие к всеединству совершается через мучительное, болезненное образование и борьбу национальных индивидуальностей и культур. Другого исторического пути нет, другой путь есть -- отвлеченность, пустота ..." (Н.Бердяєв). 
Результатом цієї боротьби стало створення національних держав і сучасна структура світової спільноти.
Нація (чи етнос) -- поняття визначальне в історії людства. Академік С.Рудницький дає таке визначення:
Нація -- це велика спільнота людей, що мають подібну між собою і відмінну від інших будову тіла, свою самостійну і окремішну від інших рідну мову, свій рідний, питомий звичай і обичай, що мають свою рідну історію, поспільне почуття добрих і злих хвиль, разом народом пережитих, що мають спільні стремління на будуччину, що мають свою питому культуру і, що найважливіше, мають де жити, себто займають поспільно великий кусень поверхні землі.
Особливе значення для кожної нації має мова:
"Мова -- се найгарніший вислів духу народу і одинока підйома духовного поступу. Коли відберемо народові його мову, він житиме лиш яко расова група серед чужого народу, якого мову перейняв. А поки перейме -- буде такий нещасний нарід тинятися по світу як сліпий прощак, для якого всякий розвиток замкнений, якого життя--буття не може вийти зі злиднів". (С.Рудницький)
Кожна нація має своє розуміння добра і зла, своє розуміння сенсу життя окремої особистості, своє розуміння власної історії та своє власне спрямування у майбутнє. Все це складає Національну ідею. Національна ідея не є щось стале. Вона розвивається разом із розвитком нації. Кожна нація має свою національну ідею. Коли національні ідеї різних націй вступають у протиріччя, виникають конфлікти. Щоб вирішувати такі конфлікти цивілізованим шляхом, людство створило Організацію Об'єднаних Націй.
Національна ідея живе у кожному, але виразити її, сконцентрувати та направити у майбутнє може тільки Геній. У нашого народу це сталося 150 років тому. Українська національна ідея формувалася на принципах, які заповідав нам Кобзар:
  • Любов до ближнього і до брата свого.
  • Віра в непереможність правди.
  • Вірність Україні і самовіддана праця для неї.
  • Справжність любови і віри, а фарисейство релігійне й патріотичне -- смертний гріх.
  • Відповідальність за брак любови, за байдужість до долі України.
  • Одвертість ворогування з ворогом -- "Борітеся -- поборете".
  • Цілковита духовна незалежність
    Молітесь Богу одному...
    А більше на Землі нікому
    не поклонітесь.
Так прочитав нашого Пророка поет і громадянин Євген Сверстюк. Проте ці настанови виражають суть кожного українця.
Націоналізм -- це свідоме втілення національної ідеї, служіння своєму народові. Так розуміють націоналізм в усьому світі. Так розкриває це поняття "Оксфордський навчальний словник сучасної англійської мови" А.С.Харнбі, виданий в Москві видавництвом "Просвещение" у 1983 році:
 "Nationalism -- patriotic feeling, efforts, principles".
Большевицькі ідеологи вчили нас іншому.
"Как ученый, я знаю, что национализм есть идеология, психология, социальная практика и политика, проповедующая национальную исключительность и превосходство одной нации над другой." -- пише сьогодні у газеті "Время" 30--тисячним накладом на всю Східну Україну депутат Харківської міської ради, старший викладач Харківського державного університету В.Рубан. Про "учьоного" -- то сильно сказано, але як можна людину з таким світоглядом допускати у студентську аудиторію? Як можна допустити, щоб подібна цитата місяць висіла на дошці оголошень одного з харківських ліцеїв як настанова адміністрації для вчителів і учнів?!
Хто скаже і вчителям, і учням, і всім в Україні, що націоналізм у всьому світі розуміють зовсім по--іншому. Так було колись і в Росії. Поняття про націоналізм було глибоко вивчене у працях видатних філософів минулого. Обмежусь згадкою лише про дві книги -- "Судьба Россії" Н.Бердяєва -- одного з найвідоміших російських філософів початку 20--століття, та "Чому ми хочемо самостійної України" академіка С.Рудницького -- творця української географії, засновника Українського Географічного інституту у Харкові. Писати про націоналізм в Україні і не знати цих книг -- неприпустимо, а для "учьоного" -- це свідчення абсолютного невігластва. Для політика ж це і є оте підбурювання к "возникнованию национальной розни", яке горе - історик намагається приписати націоналізмові.
Україноненависники, як чужі, так і свої (ви бачили, що є й такі!), намагаються переконати нас з вами та весь світ у агресивності українського націоналізму по відношенню до інших народів. Лякає їх оте Тарасове "Борітеся -- поборете". Справді, наш народ ніколи не дозволяв поневолювачам безкарно топтати рідну землю -- від Козацької республіки до УПА. Проте агресивність, месіанство, намагання захопити чужі землі і поневолити інші народи -- цього не знає історія нашого народу. Українська національна ідея направлена на протилежне. "Люби себе, свій рід і свій нарід" -- тут немає і натяку на поневолення інших та на зверхність над ними. Навпаки, не можна любити та поважати інших, не люблячи та не поважаючи себе. Це було, є і завжди буде стержнем Національної ідеї мого народу.
Нас звинувачують у шовінізмі послідовники та однодумці тих, хто створював у найбільш русифікованих містах України "Союз русского народа", хто виселяв цілі народи, в тому числі і наш народ, з власної землі і влаштовувався по чужих домівках, хто ще вчора не допускав євреїв до освіти у престижних вузах, переслідував і євреїв, і українців. Їх не обурює полювання на "ліц кавказкой національності" у сусідній державі. Для них це природно, бо вони і досі послуговують тим самим силам. Для них то зовсім інше -- патріотизм. І тут, на превеликий жаль, вони мають рацію. Адже, згідно з тим же Оксфордським словником, націоналізм і патріотизм це -- синоніми. Тільки у них не наш патріотизм--націоналізм, а російський. Спроба зрозуміти російську національну ідею сьогодні вселяє жах. Становиться страшно, коли слухаєш думки росіян, від простих громадян до найвищих посадових осіб, які звучать щоранку  у прямому ефірі. Російське месіанство, описане Н.Бердяєвим, відкинувши всяку мораль, своєю агресивністю, вседозволеністю перевершує все, що історія знає про шовінізм.
Та всі україножери приречені. Такий хід Історії, якого вони не хочуть бачити. Незалежно від них Україна розквітне у світовій спільноті об'єднаних націй. І запорукою цьому є заповіт Кобзаря:
Борітеся -- поборете,
нам Бог помагає


Неля Стрельченко

четверг, 5 июля 2012 г.

Юдині цілунки для України

Цей текст був написаний у 1995 році, коли готувалася Конституція України, а опублікований лише в 1998 році. Я сподівалася, що "герої" схаменуться і згадають, чиї  вони діти. Марно..
З того часу пройшло 15 років, але тема актуальна і сьогодні. "Герої" мають інші імена, бо ті або переселилися на "поле гончарське", або принишкли, щоб їх не згадували. Але і у нових "героїв" починають тремтіти руки і бігати очі, коли вони чують дзеленчання срібняків. Ось як у цього. Імена інших ви можете почути будь-коли, лиш тільки вімкнете ТБ.




ЮДИНI ЦIЛУНКИ ДЛЯ УКРАЇНИ


"Тодi один iз Дванадцятьох, званий Юдою Iскарiотським, подався до первосвященикiв i сказав: "Що хочете дати менi, -- i я вам Його видам?" I вони йому виплатили тридцять срiбнякiв. I вiн вiд того часу шукав слушного часу, щоб видати Його" (Матвiя 26.14--26.16).
Так починалася наша Iсторiя. Потiм це повторювалося тисячi разiв. Рiзними були зрадники, та одинаковими причини. Отi тридцять срiбнякiв. Один хотiв багатства, iнший -- влади. Одного спонукала заздрiсть, другого -- амбiцiї, iншого -- образа. Один зраджував побратима, iнший -- свiй рiд i нарiд, як Юда зрадив Бога.
Може як нi для якого iншого народу, нацiональна зрада стала одним iз найжахливiших чинникiв, що визначали долю народу України--Руси у минулому. Судилося так, що вiхи мiж головними етапами шляху України--Руси по Землi були позначенi каїновими печатками зради.
Коли 31 травня 1223 року тiла руських витязiв розчавлювалися пiд помостом на Калцi, на якому святкували перемогу монголи, разом з наїзниками на тому помостi сидiв i воєвода бортникiв Плоскиня. Жир монголських баранiв стiкав з його пальцiв на голови колишнiх побратимiв. Зрада воєводи символiзувала загальний стан Руїни в Княжiй Русi. 1069 року Iзяслав, син Ярослава Мудрого, привiв на Русь полякiв, щоб вони допомогли йому у боротьбi з братами. З тих пiр за допомогою чужинцiв не припинялася вiйна мiж князями та княжатами до того часу, поки у 1169 роцi суздальський князь Андрiй Боголюбський спалив i дощенту винищив Київ. Це вiн, а не монголи 70 рокiв по тому зруйнували Київ -- матiр городiв руських. Вiдсутнiсть єдностi руських князiв i турбота кожного лише про свої дрiб'язковi iнтереси та гординя привели до того, що степовi дикуни знищили велику європейську державу -- нашу правiтчизну Київську Русь. Не допомогли князям нi лизання монголських чобiт, нi любощi з монгольськими принцесами.
Коли великий московський князь Iван III наповнював брагою золоту чашу iз Святої Софiї, яку разом з потиром прислав йому у 1484 роцi татарський хан Менглi--Гiрей, що за намовою того московського князя спалив Київ i Святу Софiю, то разом з ним святкували цю подiю i князi Бєльськi, Воротинськi, Можайськi з Чернiгiвської землi, якi покинули Україну--Русь у той тяжкий час i перейшли до намовника та передали йому свої мiста. Великий гетьман Михайло Глiнський, колись надiя України--Руси, перекинувся до Московщини кiлькома роками пiзнiше i добув для неї Смоленськ -- ще одну частку рiдної землi. Вiн добре знав, до кого перекинувся, бо до того захищав Русь i вiд татар, i вiд московитiв. По тому 150 рокiв татарськi орди спустошували нашу землю. У той час на невiльницьких ринках не було дешевшого товару, нiж раб, дiвчина чи дитина з України. Раби гинули у неволi, дiвчата родили турченят, а з дiтей робили яничарiв на горе землi, яка їх народила. З "легкої руки" московського князя та його новоспечених московитiв квiтучi землi України--Руси були перетворенi на дике поле.
Та не вмерла Україна--Русь. За часiв Богдана знову була створена українська держава, яка дивувала свiт. "Всi вони, за малими винятками, навiть здебiльшого їх жiнки та дочки, вмiють читати та знають порядок богослужби i церковний спiв. Крiм того, священики вчать сирiт та не дозволяють, щоб вони тинялись по вулицях"-- писав про Україну--Русь часiв Богдана у 1654 роцi Павло Алепський, сiрiєць, секретар антiохiйського патрiарха. Проте недовго так було. Помер Богдан. I захотiлося булави полтавському полковнику Мартиновi Пушкарю та запорiзькому кошовому Якову Барабашу, i пiшли вони iз зброєю в руках та з московськими срiбняками на свою державу. Так почаналася нова Руїна. Далi гетьман Iван Брюховецький, щоб догодити москалям, вiддав їм без всякого примусу залишки прав України, передбачених Переяславською угодою, а гетьман Iван Сагайдачний зробив усе, щоб пiдпорядкувати Українську Церкву московськiй. Потiм лiтописець Самiйло Величко напише: "Пройшов я Волинь та князiвство Руське до Львова, Замостя, Бродiв i далi, i перед моїми очима постали численнi безлюднi мiста й замки, порожнi вали, колись висипанi працею людською, як гори й горби. Всi вони правили тодi за пристановище i поселення диких звiрiв... Бачив я, окрiм того, в рiзних мiсцях багато людських кiсток сухих i голих -- їх покривало саме тiльки небо." Такою була цiна срiбнякiв, якими без лiку осипало Московське царство пушкарiв, брюховецьких, многогрiшних, самойловичiв та iнших зрадникiв свого народу.
На початку 18--го столiття здалося, що Україна виборола нарештi свою незалежнiсть. Мудрий i освiчений гетьман Iван Мазепа, якого знала вся Європа, могутнiй i надiйний спiльник -- Швецiя, сильна армiя. Гетьман добре все розрахув. Вiн довго готував свою столицю до вiйни. Там було досить зброї, пороху та харчiв. Була надiйна 23--тисячна залога, якою керували досвiдченi старшини, 40 гармат -- бiльше, нiж всього гармат у московитiв. Коли Меншиков пiдвiв московське вiйсько до столицi, стан пiд Батурiним нагадував стан пiд Конотопом у 1659 роцi. Тодi полковник Iван Гуляницький витримав 70 дiб облоги, дав час гетьману Iвану Виговському зiбрати вiйська, привести їх пiд Конотоп i розгромити 100--тисячне московське вiйсько. Та долю України змiнила зрада. Полковник Iван Нiс виказав москалям таємний хiд до фортецi i 2 листопада 1708 року москалi захопили Бутурин. Усе населення, до немовлят, було по--звiрячому катоване i вигублене. Зброя, харчi, гармати були забранi i використанi у Полтавськiй битвi, де Карл XI мав лише 30 гармат, а москалi -- 72 (включаючи 40 iз--пiд Батурина). Такий нiс був не один. У той же час полковник Гнат Галаган показав москалям дорогу до Сiчi, а полковник Бурляй здав їм за хабаря Бiлу Церкву.
Далi була агонiя української державностi, яка закiнчилася зруйнуванням Запорожської Сiчi у 1784 роцi i закрiпаченням козакiв. Це були 200 рокiв шаленної русифiкацiї. Заборонами читати, писати i навiть думати українською мовою намагалися знищити саму думку про волю царi та царенята, та їх посiпаки--малороси, якi вiдробляли отриманi срiбняки.
Та не вмерла України i слава, i воля. У 1917 роцi Четвертим Унiверсалом Центральна Рада проголосила створення незалежної Української народної республiки. I знову не було числа юдам, якi кинулися продавати матiр -- Україну. "Iдуть дощi. Холоднi осiннi тумани клубочать угорi i спускають на землю мокрi коси. Пливе у сiрiй безвiстi нудьга, пливе безнадiя, i стиха хлипає сум. Плачуть голi дерева, плачуть солом'янi стрiхи, вмивається сльозами убога земля i не знає, коли осмiхнеться..." -- цi рядки iз творiв Михайла Коцюбинського знала вся Україна. I ось для того, щоб прикрити перед українцями вiдверту окупацiю України московськими вiйськами, у обозi окупантiв з усякого наброду створюється полк Червоного козацтва, на чолi якого ставлять Володимира Примакова -- вихованця та зятя видатного українського письменника. А коли Муравйов розстрiляв i згвалтував Україну iз--за недалекобачностi її провiдникiв, на його мiсце головнокомандуючого совєтськими вiйськами ставлять сина письменника -- Юрiя Коцюбинського. У 1937 роцi цi юди отримають повний розрахунок вiд московської влади, а тодi, у вiсiмнадцятому, Україна була залита ними кров'ю. Не спокутували перед Всевишнiм тої зради нi герої Крут, нi герої Базару.
I ось знову Україна встала. I знову за срiбняками потягнулися рiзнi моiсєєнки з алексєєвими, вiтренки з "партньорами", цiлими оберемками симоненки рiзних гатункiв. I в голову приходить невтiшний висновок -- Україна--Русь потерпала не так вiд наїзникiв, як вiд своїх доморощених юд.
Ще в козацькi часи Україна--Русь зазнала багато лиха вiд яничар -- своїх синiв, у яких вороги вiдiбрали не тiльки рiдну мову, а й пам'ять про рiдну матiр. Та то була не вина, а бiда цих нещасних створiнь -- вони не знали, хто вони i що творять. Теперiшнi ж плоскинi не хочуть знати свого роду, проте добре розумiють, що вони роблять. Але ж срiбняки, цiлих тридцять!
Добре попрацювала Московщина у своєму вiварiї. У совiтськi часи творення юд стало державною полiтикою. Бо ж скiльки треба було мати виродкiв, щоб вирвати картоплину чи квасолину з рук кожної української дитини в трагiчному Тридцять третьому. А пiсля цього влаштувати змагання на кшалт: хто може за один раз з'їсти ягня, нашпиговене перепiлками. Про те, що це була полiтика держави, свiдчить ось ця витримка з таємної настанови ЦК тих часiв: "Самое страшное, если вы, вдруг, почувствуете жалость и потеряете твердость. Вы должны научиться есть, даже когда кругом все будут умирать от голода". Це не перекладається з мови оригiналу -- єдиної мови на Землi, якою таке могло бути написане.
Так виховувалося поколiння юд. То ж, коли Ви чуєте: "Я украiнец, но мнє мама сказала, что украiнскiй язик нє нужєн", то знайте хто перед Вами.
У Верховнiй Радi таких багато. Україна знає їх поiменно. Це тi, хто вiдмовився присягнути на вiрнiсть Українi, тi, хто знову тягне Україну--Русь у московське ярмо. Державна мова, Конституцiя, сувереннiсть держави -- розумiння таких понять для цих створiнь, як i завжди це було, визначається срiбняками. Цi срiбняки знову без числа йдуть з Москви в Україну, шукаючи нових i нових пушкарiв, носiв, коцюбинських. Вони носять тепер iншi iмена, та душу мають ту ж, юдину.
 Та чи дадуть тi срiбняки радiсть юдам? Iсторiя добре знає вiдповiдь на це питання. "Що було -- воно й буде, i що робилося, буде робитися воно, -- i немає нiчого нового пiд сонцем!..." (Еклiзiаст, 1.9).
Хто чув що--небудь про Плоскиню крiм того, що вiн зрадив свiй народ. Чи вмер вiн вiд переїдання баранини на монгольському пиру, чи через п'ятнадцять рокiв привiв татар на Русь i покiрно пiдставляв спину, щоб допомогти татарському мурзi злiзти з коня? А може вiн вислужив право одружитися з монгольською ханшею i сам став маломонголом. Цього нiхто не знає, бо iсторiя зневажає зрадникiв. Князь Михайло Глiнський помер ослiпленим у московськiй в'язницi. А князi Бєльськi, Воротинськi, Можайськi та їх нащадки отримали сповна за свою зраду вiд опричникiв Iвана IV Лютого-- онука царя--намовника. Страшна була брага у золотiй чашi iз Св'ятої Софiї. Не менш жахлива доля i у iнших зрадникiв. Полковник Пушкар був зарубаний козаками пiд Полтавою, кошового Барабаша козаки спiймали та повiсили. Не допомогали московськi срiбняки, хоча їх давали без лiку. Про долю Iвана Носа, руки якого до смертi пекла кров немовлят iз Батурина, мало вiдомо. Чи знайшлася чиясь рука, яка закрила його очi пiсля смерти? Чи сплатив сам вiн той страшний борг, чи залишив його у спадок нащадкам? Чи носили його нащадки разом iз прiзвищем каїнову печать зради свого предка, чи спробували позбавитися вiд неї разом iз найганебнiшим в Українi прiзвищем? То велика милiсть Господня, коли вiн дозволить зрадниковi сплатити свої борги самому, а не залишити їх у спадок своїм дiтям i дiтям своїх дiтей. Чи дяковали Йому слiпий Михайло Глинський, коли помирав у московськiй темницi, чи кошовий Якiв Барабаш, коли козаки вели його до осики, чи Коцюбинський та П'ятаков, коли їм у потилицю заганяли з револьверiв недоплаченi срiбняки? Вони мали б це робити, адже Господь не залишає боргiв несплаченими.
"Тодi Юда, що видав Його, як побачив, що Його засудили, розкаявся, i вернув тридцять срiбнякiв первосвященикам i старшим, та й сказав: "Я згрiшив, невинну кров видавши". Вони ж вiдказали: "А нам що до того? Дивись собi сам... " I кинувши в храм срiбняки, вiдiйшов, а потому пiшов, -- та й повiсився... А первосвященики, як взяли його срiбняки, то сказали: "Цього не годиться покласти до сховку церковного, -- це ж бо заплата за кров". А порадившись, купили за них поле гончарське, щоб зайшлих ховати..." (Матвiя 27.3--27.7).


http://nnstr.com/Docs/jud30.htm